Міністерство юстиції України
Виконавчий округ міста Києва
Приватний виконавець
Мельниченко Олег Володимирович

ПРИНЦИПИ РОБОТИ

Своєчасність дій

Один з пріоритетів - це вчасність здійснення виконавчих дій, що гарантує повне виконання судового рішення.

Конфіденційність

Слово – срібло, а мовчання – золото. Ми гарантуємо збереження професійної таємниці приватного виконавця та дорожимо своєю репутацією.

Відповідальність

У нас відсутні першочергові та другорядні справи. Ми забезпечуємо рівноправність та справедливість.

Спрямованість на результат

Зацікавленість приватного виконавця у фактичному виконанні судових рішень.

МИ ПРОПОНУЄМО

  • Професійність, законність та своєчасність.
  • Відкриття виконавчого провадження в день надходження заяви стягувача.
  • Вжиття невідкладних заходів щодо виявлення майна боржника та накладення арешту.
  • Відпрацьований алгоритм розшуку майна боржника з використання багаторічного досвіду та надсучасних інформаційних систем та баз.
  • Постійний зв'язок із стягувачем та інформування про хід виконавчого провадження.
  • Надання правової допомоги під час здійснення виконавчого провадження.
  • Збереження професійної таємниці на всіх стадіях виконавчого провадження.
  • Витрати виконавчого провадження покладаються на боржника та не передбачають прихованих платежів.

Становлення правового регулювання діяльності суб’єктів примусового виконання судових рішень в Україні

Першим етапом в історії розвитку правового регулювання суб’єктів примусового виконання судових рішень в Україні є часи Київської Русі, а саме дія «Руської Правди», часові рамки якої охоплюються ХІ ст. – серединою ХІІІ ст.

За часи Київської Русі безпосередніх органів виконання покарань не існувало. Судові рішення виконував сам позивач. Однак були особи, які сприяли виконанню цих рішень. Контроль за виконанням судових рішень був у безпосередньому віданні самого князя, а на місцях покладався на його представників – посадових осіб.

У період 1497 - 1654 рр. було передбачено перелік посадових осіб, що зобов’язані виконувати судові рішення («недельщики» – пристави, що виконують свої обов’язки потижнево; «праведники» – пристави, які виконують стягнення за вироком суду; «тіун великого князя московського», що виконує смертну кару), та передбачено форми державного контролю за діяльністю таких посадових осіб.

В історії розвитку правового регулювання суб’єктів примусового виконання судових рішень в Україні часи польськолитовського та московського панування (Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Московське царство) є окремим етапом, часові рамки якого починаються з другої половини ХІV ст. та закінчуються у 1721 р. з прийняттям Петром І титулу Імператора Всеросійського.

Наступним етапом правового регулювання суб’єктів примусового виконання судових рішень в Україні, часові рамки якого починаються з другої половини ХVІІ ст. та закінчуються у 1764 р., є коли відповідним наказом російської імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано.

Найбільш продуктивним періодом у формуванні інституту примусового виконання рішень можна вважати другу половину XIX сторіччя, оскільки, починаючи з 1864 року, цар Олександр II розпочав масштабну судову реформу. Основоположними документами цього періоду стали "Учреждение судебных установлений" (далі по тексту - УСУ), "Устав гражданского судопроизводства" (УГС), "Устав уголовного судопроизводства" (УУС) від 20 листопада 1864 року. Крім офіційних документів була розроблена значна кількість рекомендацій та посібників щодо діяльності судових приставів по здійсненню стягнення, які мали неофіційний характер.

Судові статути 1864 року закріплюють один з базових принципів по забезпеченню прав стягувача, а саме: принцип диспозитивності, який виявлявся у тому, що судові рішення виконувалися лише за бажанням стягувача. Стягувач, який бажав виконати рішення, повинен був звернутися до суду, що ухвалив рішення, з усним або письмовим проханням про видачу йому виконавчого листа. Отримавши виконавчий лист, він звертався з усним або письмовим проханням до голови відповідного суду про призначення судового пристава. Призначався судовий пристав приступав до виконання рішення негайно після отримання виконавчого листа, який видавався йому або ж позивачеві для передачі відповідному приставу. Судовий пристав був зобов'язаний повідомляти голову суду про всі обрані способи виконання рішення, а також про його відстрочку.

Під час вступу на службу до приставів пред’являли низку вимог: Судовими приставами не могли бути особи, що не досягли 21 року, іноземці, оголошені неспроможними боржниками та ті, що були під слідством і судом. Кандидат на посаду пристава спочатку виконував свої обов’язки протягом року, а потім за умови належного виконання затверджувався на посаді. При цьому було потрібне внесення кандидатом грошової застави для забезпечення відшкодування збитків, які могли бути їм заподіяні. Пристав не міг поміняти місце проживання без дозволу голови суду. Приставам призначалася місячна платня, але вона забезпечувалася власним заробітком самого пристава.

Супротив судовому приставу надавав йому право призвати на допомогу поліцію і навіть військову силу. Нанесення судовому приставу під час виконання їм службових обов’язків образи і будь яка непокора його законним вимогам вважалося злочином проти влади. За супротив при виконанні судових рішень, інших розпоряджень влади а також інших законних дій судових приставів винні особи карались, зокрема, позбавленням всіх прав, засланням на каторжні роботи на строк від 4 до 6 років, засланням до Сибіру на поселення, віданню в арештантську роту, тощо. Таким чином закон досить суворо захищав осіб які виконували судові рішення.

Приблизно такий порядок примусового виконання судових рішень діяв у царській Росії аж до 1917 року.

Інститут судових виконавців у часи Радянської влади вперше створювався Тимчасовим положенням про народні суди й революційні трибунали Української РСР, що затверджувалось Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого 1919 р. для сприяння народним судам у діяльності по виконанню судових рішень.

Судовий виконавець - штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так саме, як і секретар судового засідання. За виконання рішення судові виконавці стягували збір, який складав загальний фонд винагород судовому виконавцеві губернії, але переважна частина направлялася на користь державі. При розподіленні сум фонду бралися до уваги кількість виконаних виконавцем рішень, їх характер, інтенсивність роботи тощо.

З винагороди що виплачувалась судовому виконавцю 20% утримувалось для винагороди діловоду даного судового виконавця.

12 червня 1924 року було затверджено Декрет «Щодо такси оплати дій судових виконавців по виконанню рішень та визначень», яким визначено, що за доставленя повідомлень боржникам, яким присуджено штраф за кожне повідомлення: при сумі стягнення чи вартості розшукуваного майна – 1/ 10 % (якщо стягнення у розмірі 200 - 1000 рублів) з суми стягнення; 1/8 % (якщо стягнення у розмірі від 1000 - 10000 рублів) з суми стягнення; 1/6% (якщо стягнення у розмірі вище 10000 рублів) з суми стягнення. За здійснення опису майна без оцінювання, або з оцінкою, за перевірку опису майна, на накладання печатки на описане майно, за публічні торги, за видачу копій опису майна, при здійснені проваджу вальних дій поза місцем знаходження судового виконавця стягувалися фіксовані ставки на користь судового виконавця.

ЦПК УРСР 1963 р. встановив, що виконавче провадження втілено в особі єдиного державного органу - суднового виконавця, надавши право участі громадськості в стадії суднового виконання, розширив об'єкт стягнення, урегулював питання про порядок виконання судових рішень, за якими відповідач зобов'язаний виконати певні дії на користь стягувача, встановив подвійний порядок оскарження дій суднового виконавця.

У жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР затвердила Інструкцію «Про порядок виконання судових рішень», а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР була затверджена нова Інструкція «Про порядок виконання судових рішень», якою регламентовано процесуальні дії судового виконавця.

15 листопаду 1985 р. Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена Інструкція «Про виконавче провадження», що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконавчого провадження.

Формування інституту примусового виконання рішень в незалежній Україні та затвердження правового статусу суб’єкта виконання примусових рішень відбувалося поступово.

24 березня 1998 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну виконавчу службу», на яку було покладено завдання своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень.

Відповідно до цього, Наказом Міністерства юстиції України «Про створення відділів державної виконавчої служби та скорочення посад старших судових виконавців та судових виконавців» від 19 листопада 1998 року на виконання вищевказаного закону скорочено посади старших судових виконавців та судових виконавців – утворено відділи державної виконавчої служби.

Закон України «Про виконавче провадження», який визначив умови і порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, був прийнятий у 1999 році.

У 2005 році на виконання Указу Президента України від 20 квітня 2005 р. № 701 «Питання Міністерства юстиції України», постанови Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2005 р. № 320 «Про утворення урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції України» та Закону України від 23 червня 2005 р. № 2716-IV «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» відбулося реформування системи органів державної виконавчої служби».

Сучасний етап реформування примусового виконання судових рішень є прийняття Верховною Радою 2 червня 2016 року Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та Закон України «Про виконавче провадження», що поклало старт комплексній реформі примусового виконання рішень судів та інших органів. Головною новацією прийнятих законів та основою концепції реформування, яка закладена ними, є запровадження інституту приватних виконавців, який функціонує поруч із державною виконавчою службою та виконує функції з примусового виконання рішень судів та інших органів.